#72 Два роки у Вроцлаві
або "все тече, як вода"...
Не знаю, чому мені хочеться щороку (поки що) писати такі листи, але поки хочеться, то пишу.
Два роки у Вроцлаві - багато це чи мало - незрозуміло, але що вчувається - я звикаю до цього міста, звикаю бути у ньому, жити, ходити цими вулицями, бути його частиною…
Два роки у Вроцлаві - це прогулятися в суботу центром і незаплановано зустріти кількох знайомих, то тут, то там.
Два роки у Вроцлаві - це сидіти в столовці з малим і нікого не помічати, а тебе все одно помітить твоя приятелька - власниця кавʼярні, щоб сказати, що її подруга залишила для І. buty (взуття) від її трошки старшого сина.
Два роки у Вроцлаві - це коли кажеш тій самій власниці кавʼярні, що не заходиш, бо не пʼєш зараз каву, а вона каже: «То приходь просто поговорити».
Два роки у Вроцлаві - це коли повертаєшся з одноденної мандрівки потягом і ще на підʼїзді до вокзалу впізнаєш ці будинки та вулиці і вони здаються тобі чомусь такими рідними.
Два роки у Вроцлаві - це коли після вокзалу впевнено ідеш з сином на зупинку потрібного трамваю і трошки харишся з усіма, що знову тричі підряд червоне і зараз цей трамвай поїде, а наступний буде нескоро, бо це ж неділя, але якимось дивом водій не рушає, а двері досі відкриті і ми встигаємо сісти разом з усіма подорожувальниками.
Два роки у Вроцлаві - це море вдячності за те, що це місто мені дало і всіх тих людей, котрі мене тут підтримали.
Два роки у Вроцлаві - це коли кажеш, що тебе болить горло, а подруга наступного дня привозить трошки ліків та персиків. А ще дає І. покористуватися велосипедом свого сина на ціле літо!
Два роки у Вроцлаві - це вже наперед знати, де буде смачна матча і в котрій кафешці буде найзручніше попрацювати.
Два роки у Вроцлаві - це з неймовірним ентузіазмом розповідати новій подрузі, котра лише кілька місяців тут, про все, що знаєш і любиш у місті.
Два роки у Вроцлаві - це коли на питання чи плануєш тут залишатися, відповідаєш, що все ще не маєш відповіді, але якщо вже минуло два роки, то напевно я вже частково залишилася? (чи просто досі тут залишаюся?)
Два роки у Вроцлаві - це коли І. увечері каже: «Не зашторюй, будь ласка, вікна, я хочу бачити церкву».
Два роки у Вроцлаві - це коли все стає більш звичним і менш вражаючим, та достатньо собі нагадати, який шлях був пройдений до цього моменту, як знову починаєш дивитися на усе довкола, як уперше. І вчишся бути вдячною за все. Бо є за що.
