Травень, який цього року більше видався схожим на квітень, закінчується. А я застрибую в останній вагон трамвая аби написати собі на згадку цей лист.
Ми опинилися у Вроцлаві 22 травня 2022-го року. Лише зараз помітила красу цих однакових цифр. Минулого понеділка якраз був рік.
За цей рік у Вро я не знайшла роботу, не завела нових близьких друзів і навіть не змінила квартиру, про що уже активно задумувалася у квітні. Проте я відкрила для себе улюблені кавові місця, затишні вулички і вже без додатку на телефоні орієнтуюся, який трамвай мені потрібен (щоправда, лише за деякими напрямками).
Дивно, як ті вулиці і місця, які вразили мене одразу по приїзді, досі залишаються моїми фаворитами. Дивно, як квартира, в якій ми опинилися через знайомого, мене влаштовує за своїм місцерозташуванням і ще через купу факторів. Дивно, як може здаватися, що вирішую і обираю я, а натомість мною керує життя.
Днями прийшла у садок забирати І. і поки на нього чекала випала можливість поспостерігати за малюками із молодшої групи віком 2+ (орієнтовно). Вони саме повернулися із дитячого майданчика і самі роззувалися із усіх цих мінікедів та кросівок. Крихітні “Vans”, “New balance”, “Adidas”… На мить мені здалося, що І. ніколи не був таким маленьким і не мав такого розміру взуття. Пів дня я думала про це і потім пригадала собі, що І. було якраз 2 роки і 3 місяці, коли ми поїхали, а зараз йому 3 роки і 6 місяців (без кількох днів). Проста математика, котра нагадує мені, що війна із 24.02 триває уже рік і три місяці. Хочеться вірити, що за всіма подіями минулого року я таки бачила, який він був маленький і не промотала цей час вперед, а він просто дуже швидко минув…
Шкода, що за відраховуванням життя по три місяці у Вроцлаві, я, можливо, не до кінця усвідомила, що ось таким, як у два роки, вже наступного літа І. не буде, що все швидко змінюється, а важливе лише оце, швидкоплинне маленьке життя, яке тягне мене в пісочницю чи кричить “Мама”з іншої кімнати, як тільки опиняюся в туалеті.
А тепер І. уже три з половиною, він завершує третій місяць у садку. Багато що розуміє, а ще більше вміє і дуже хоче бути дорослим та високим. Шкода, що мені поки не підсилу йому пояснити, чому не варто підганяти час.
Деколи я озираюся назад на ці три місяці і враження, що І. зробив квантовий стрибок: виріс з усіх штанів, котрі ще восени були завеликі; перестав їздити у візку і ходить зі мною пішки на рівних, при цьому вже навіть не ниє, що втомився і не може йти; ганяє на велобігу; допомагає мені зі сміттєвими пакетами; вправно ходить по сходах; каже мені, коли зелене світло на світлофорах; поспішає зі мною на трамвай і ще багато дрібниць, які з опису можуть здатися банальністю, але для мене багато значать.
Я пишу цей лист для того, щоб потім перечитати і побачити, що навіть у період, коли мені здавалося, що життя стоїть на місці - воно насправді рухалося вперед із неймовірною швидкістю. Бо деколи, аби зрозуміти, що ти щось таки робиш, треба це все записати у паперовий блокнот і викреслити потім ручкою. Чи переповісти комусь, хто скаже: “Ого, який прогрес!” І в цей момент я нарешті усвідомлю: “Ай справді - який прогрес!”, це ж ще в березні І. починав у садку із однієї години і я слабо вірила, що настане день, коли цей час буде значно довшим.
Як і слабо вірила, що проживу у Вроцлаві понад рік…
