Вже кілька днів, як ми у Вроцлаві. Знову знаємо, що таке дощ, знову можна одягнутися в худі та загорнутися в плед увечері на кухні. Позаду 4 дні дороги із Roses, Spain до Wrocław, Poland. Дивні переміщення, але так сталося, що квартира у Вроцлаві звільнилася значно пізніше, ніж спланувалися наші плани їхати із Франції у Іспанію. Спочатку ми планували на довше залишатися там. Але коли квартира у Польщі знову нагадала про себе я одразу відчула, що це правильне рішення, хоч і приймала його довго та важко, хвилювалась через усю цю логістику і думала, що дивно це: опинитися аж у Іспанії, щоб врешті повернутися у Польщу.
Але, на жаль, у березні, коли ми перетнули кордон, жодна квартира у Польщі нас не чекала, а таких, як ми, було повно, тоді як знайома француженка пропонувала зупинитися у її батьків під Ліоном і на той момент це був єдиний надійний план.
За місяць часу стало зрозуміло, що десь таки треба оформлювати тимчасовий захист, а Франція дорога країна і навряд у довгостроковій перспективі ми зможемо зняти собі там житло. Так виникла ідея з Іспанією, бо вона була поруч, дешевша і там живе друг-іспанець нашого хресного, який мав би допомогти знайти житло та розповісти що і до чого. Та цей план виконався лише на половину: ми встигли доїхати в Іспанію і після довгих переписок та узгоджень погодили із власницею польської квартири, що приїдемо жити у Вроцлав, але трошки пізніше, ніж вона б хотіла.
У Вроцлаві уже 8 років живе моя давня подруга І. Кумедно, що ми познайомилися з нею у далекому 2009-му на волонтерській програмі у Хожуві, Польща. Тоді їй було 16, а мені 18 чи щось таке. Опісля ми ще трошки часу бачилися у Тернополі, аж поки вона не закінчила бакалаврат і подалася на магістратуру до Вроцлава. Наступного разу бачилися вже аж у 2017-му і то чисто випадково, коли я із В. мали кілька годин до автобуса в Нюрнберг і так випала нагода зустрітись.
Тоді я вкотре переконалася, що випадкові зустрічі і знайомства в моєму житті не випадкові, а ще - що можна 5 років не бачитись, але сміятися від того ще сильніше, від спільних спогадів, від спільних обіймів.
Дуже люблю І. і тішусь, що хоч зараз у нас абсолютно різні життя, та ми в одному місті і я можу їй написати з найдурнішими питаннями, які тільки можуть виникнути у людини на новому місці в іншій країні.
Ми вже не такі божевільні й смішні, як у 16 та 18, але як затишно мати когось у абсолютно чужому місті, до кого можна прийти в неділю на обід і посидіти так, ніби на українському весіллі: з першим, другим та домашнім сирником на десерт, ммм.
Я так швидко говорила українською, що її хлопець-поляк ледь встигав щось розуміти, а мій план говорити польською провалився ще на порозі і в результаті ми усі спілкувалися якимось карколомним суржиком української, польської та англійської.
Д. виявився чудовим аніматором і дуже сподобався моєму І. Аж так, що син погодився піти до нього на руки і вони разом дивилися відео про трактори та тест-драйви машин:)
Врешті, ми засиділися в гостях довше, ніж я планувала, а коли повернулися, то у І. від втоми і передозу нових вражень сталася затяжна істерика… Не найкраще закінчення вечора, але так буває і це невід’ємна частина материнства - балансувати між достатньою кількістю усього, бо як тільки чогось стає забагато, то емоції затоплюють, як лавина.
Здається, у мене точно так само: як тільки я перестаю щось робити, прибирати, вирішувати - мене затоплює водоспадом думок. І багато хочеться про це все написати, але ще нема потрібних слів, то може ще й не час.
А поки - до наступного листа!