Наприкінці листопада мене із сином почало щось кусати вночі. Спершу я думала, що це комар, але ніде його не помічала. Коли укусів стало багато - я задумалась. Кілька розмов із близькими, трохи гугління і стало очевидно - це клопи. Далі почалася епопея із боротьби з ними, що варта цілого довгого листа. Та сьогодні я обмежусь відчуттями довкола цієї історії.
….Коли я здерла зі стіни свої фотокартки та листівки, а остання книга була спакована в коробку, ця кімната знову стала мені чужою, а вийшовши за поріг і зачинивши двері я ледь не відчула себе бездомною. На мить. Просто відчуття. Але дуже сильне. Як у пісні “Один в каное” - пісні цього року - “У мене немає дому”. І хоч дім мій є, він у Львові, але в тому моменті, де була я - це все було неважливо. Раптом знову довелося спакувати всі пожитки, та не взяти їх, а обмежитися найважливішим - essentials.
Лише зараз, коли я це все пишу, зрозуміла, що ж мене так тригернуло - це все уже було, я це вже проживала у березні, коли взяла із дому лише рюкзак та бавовняну сумку з Jysk.
Дивно було усе це повторювати пів року по тому, за інших обставин. Як і розуміти, що я знову обросла речима. Найважливішими для мене, та все ж речима, які у разі чого треба кудись пакувати, якось перевозити і так далі…
Бо виявилося, що моє відчуття дому саме у них, у всьому тому, що я обираю додати у цю неідеальну, місцями пошарпану квартиру у Вроцлаві: стосики книг, блокноти, листівки, фотокартки, гілочки ілексу у вазі на кухні, кілька нових чашок, смачний розсипний чай, коврики у спальні та ванній, пледи та покривала, рушники…
А ще іграшки сина, фарби, пазли і безліч дрібниць, які ніби можна взяти і просто викинути, але ні, занадто вони важливі.
Я завжди вважала, що моя суперсила - це вміння швидко збиратися в дорогу і не прив’язуватися до місць і стін. І хоч зараз я не бачу це аж таким вже плюсом, та все ж - це те, що допомогло мені втриматися на плаву у цьому році. Або мені допоміг Вроцлав. Або і те, і те.
Цей лист мав бути про відчуття дому, а натомість він про те, що, здається, я тихенько мрію осісти десь на одному місці і більше не пакувати нічого в коробки і пакети. Хоча є ймовірність, що цю історію я вже прожила, хай і короткочасно. І ще мені здається, що може в цьому і є перманентність життя - у постійній необхідності щось кудись переміщувати: або власні речі, або себе.
Ось такі роздуми під бахкання непотрібних мені сусідських салютів на кухні у Вроцлаві за дві години до нового року від якого я нічого не чекаю, крім головного, але тихенько і крадькома.