Тепер ти можеш читати “Листи самій собі” у додатку Substack для iPhone.
Якщо ти не маєш iPhone, то можеш додатися у Android waitlist here.
Я написала цей лист вчора в літаку і вирішила сьогодні опублікувати його, щоб потім пам’ятати, як я почувалася у цей момент.
Не знаю про що мав собі на увазі Вакарчук, але зараз цей рядок сприймається прямо і не містить жодних метафор.
Я лечу в літаку зі своїм дворічним сином у країну та місто, де ніколи не була, за обставин, яких ніколи б не хотіла ні для кого.
В моїй країні війна уже майже місяць і це був дуже швидкий і дуже повільний місяць мого життя.
За останні роки я привчила себе жити в моменті і радіти з дрібниць, але війна показує, що треба було ще більше і ще краще.
Бо раптом виявилося, що спати всю ніч у власному ліжку, слухаючи лише шум автівок з вулиці - це було дуже і дуже спокійне і класне життя. Бо в ньому не було слів “сирена”, “укриття”, “ракети”, “вибухи” і багато іншого. В тому житті було життя. А зараз - непевність.
Я хочу зберігати спокій і максимальний оптимізм, але час від часу хочеться плакати просто побачивши синій та жовтий кольори.
Я не мала жодних планів на 2022-й, окрім бути у Львові, любити будні, фотографувати моменти, пити каву по неділях у центрі, рахувати автівки з сином, і ходити з ним на дитячі майданчики, прати одяг, виносити сміття, писати тексти, читати книги. Раптом це все опинилося за тисячі кілометрів від мене. Важко прийняти, важко повірити…
Не ставлю ніяких запитань, не очікую знайти десь відповідей. Просто живу і подивлюся, що буде далі.
Обіймаю всіх, хто далеко від дому, усіх, хто ховається в укриттях чи своїх домівках, усіх, хто змушений шукати роботу чи нове житло, усіх, кого люблю і кого не можу торкнутися! Тримайтеся за життя і за все, що любите!
P.S. І знову залишу тут лінк на “Повернись живим”, хоча більшість із нас уже напевно знає його напам’ять.