#66 Ця квартира на мене чекала
від весни
За кілька днів буде місяць, як ми живемо у новому орендованому помешканні у Вроцлаві. Так складається, що свій четвертий день народження І. святкуватиме у своїй уже четвертій квартирі. Коли я це зрозуміла, то здивувалася, що щоразу ( чи майже щоразу) за кілька тижнів чи місяців до його дня ми вкотре переїжджаємо.
Я хотіла написати цей лист якомога швидше, по гарячих слідах, коли ще не вистигли усі емоції, але купа справ, котрі навалилися із переїздом, відтягнули мої сили та увагу. Добре, що щось вдалося запостити у моменті в інстаграм. Дуже кайфую, що це зробила, бо зазвичай мені таке абсолютно невластиво, а тут настільки було радісно вперше за довгий час, що неймовірно хотілося ділитися. Що я і зробила.
Перші тижні, коли ходила новим районом, то дуже часто хотіла заплакати від нереальності того, що ось я тут живу - просто на перетині усіх улюблених місць у Вроцлаві, а до туристичних точок, куди з’їжджаються численні автобуси - мені іти п’ять хвилин. Я досі не можу повірити, що так може бути, але ж так є! Й мені випав шанс пожити в усій цій красі. Ціную безмежно. Та потім знову плачу, але уже про інше. Бо you can’t have it all…
Вроцлав - це місто, котре нагадує одразу всі, де я була, жила, чи хотіла жити.
Коли я запостила відео з однієї із вуличок поруч, куди тепер ходимо з І. в cупермаркет, моя подруга Лілі написала: “Якби я не знала, що це Вроцлав, то точно подумала б, що Львів”. На що я їй відписала: “Я переїхала у Львів у Вроцлаві”.
Це чиста правда, бо тут поруч, якщо іти у глиб району - будинки та вулиці, як я люблю: старі, облуплені, з дверима, що дочекалися чи не дочекалися реставрації, з порогами, на котрих пише 19… рік та слово salve (привіт - у перекладі з латини) і від чого щоразу завмирає мож серце - ці будинки бачили більше, ніж я. Вони витримали, а значить під силу і мені. Поряд з ними я ніби знов у Львові, але … це Вроцлав.
Вроцлав дав мені шось більше, ніж просто відчуття тимчасового дому, він ніби завжди мене чекав і знав, що я буду тут жити. А може знала і я, бо завжди по-особливому звертала увагу на згадки про це місто у знайомих та друзів. Уже важко зрозуміти, що було перше, але часами, за хорошого настрою накриває відчуття, що я always meant to be here.
Шкода, звісно, що невизначеність і тривоги залишаються і, що я не переїхала сюди за мирних часів чи по роботі, як багато інших людей, які мені тут зустрічаються. Та те, що у нас із Вроцлавом особливий зв’язок я зрозуміла давно.
І навіть коли я звідси поїду слід цього міста буде важко стерти з мого серця…
***
Цей переїзд, котрий ще весною видався мені нереальним, восени вдався майже за один день. А пошуки квартири зайняли усього два тижні, бо я вже знала, де хочу жити. Складність полягала у тому, що спочатку мені відмовили, бо хтось був першим і погодився орендувати, хоча мені казали, що ці люди ще вагаються і в мене є шанси. Більше вільних квартир у цьому будинку не було, тож я посумувала, похарилася і відпустила цю квартиру.
А вже наступного дня мені зателефонувала ріелторка повідомити, що квартира знову вільна і запитати чи мені ще актуально. Звісно, мені було актуально, бо коли я тільки переступила поріг цієї квартири, то промені південного сонця та костели у вікні сказали за мене це на 100% впевнене “так”. Такі моменти в моєму житті бували вкрай рідко і таку впевненість у виборі ні з чим не сплутати.
Відчуття, що ти знаєш, де хочеш жити і бачиш це вживу - неймовірні. А коли я підписувала договір у нотаріуса, то мене не покидало враження, що я вселяюся не в орендовану квартиру, а власну:) Смішно, ага, але я настільки була переповнена емоціями в той день і в той тиждень, що жодні слова цей стан не опишуть.
Усе сталося за тиждень: в понеділок я дивилася квартиру і мені відмовили, у вівторок мені запропонували її знову, а у четвер я уже підписувала свій контракт на рік. За кумедним збігом обставин на підписання договору я не встигала і викликала таксі. Дорогою розговорилася із водієм-українцем, який буквально уже на під’їзді до офісу розповів мені, що теж у цього забудовника винайняв квартиру, бо спочатку жив у квартирі подруги, котра йому дозволила пожити безкоштовно, поки вона у іншій країні, але його і дитину закусали клопи і він вирішив з’їхати. Просто моя історія один в один.
Сам переїзд відбувся за день. Чоловік подруги допоміг мені спакувати основне і переїхати. Якби не він та його бусик, то навіть не знаю скільки б ще перевозила усе нажите тут за 1,5 роки. А це вдосталь іграшок та книжок, трошки менше одягу і купа “важливих” дрібниць.
Також однією із людей, котра мені допомогла переїхати, була білоруска, мама найкращого друга І. у садочку. Ще весною повірити у те, що ми з нею зможемо розговоритися трошки більше за короткі смол токи видавалося мені нереальним. А тут почувши, що ми переїжджаємо і що я одна із дитиною, вона сама мені запропонувала допомогу, оскільки має машину, вміє водити і головне - має трохи вільного часу. Я ледь стрималася, щоб не розплакатися, коли вона мені це пропонувала. Так, як ніби всесвіт обняв мене і сказав: «Все зовсім не так, як тобі здається».
Щодо садка, то він тепер став ближчим лише чи аж на 800 метрів. Нам все ще треба іти на зупинку, чекати трамвай і так далі. Тільки тепер це інші маршрути та інші трамваї. Щось змінюється, щось залишається без змін.
