#64 I am not good at goodbyes

або кілька останніх причин, щоб поплакати

Минулого четверга, наприкінці вересня, був останній робочий день нашої улюбленої виховательки з України. Вона залишається в Польщі, але переїжджає в інше місто. На прощання дівчина зробила діткам браслети з їхніми іменами. 

Коли я забирала І. того дня і говорила виховательці прощальні слова, то розплакалася. Бо вона неймовірно світла, приємна людина і точно там, де має бути - поруч з дітьми. Хочеться, щоб усе у неї склалося добре на новому місці, хоч ми й розмовляти виключно про «робоче». А ще хочеться, щоб І. траплялися такі люди, як вона, якомога частіше. 

Дівчина пропрацювала у цьому садку якраз від початку нової групи, куди І. пішов у березні. Тож це десь сім місяців. Чесно кажучи не можу повірити, коли вони так швидко минули, бо відколи почався садок - я не сповільнилась, а тільки пришвидшила темп.

В той же час, коли почався садок, то почалися також хвороби і довелося шукати ще й улюблену педіатерку. Зовсім випадково ми потрапили до лікарки А. із Києва, котра вміє і пояснити, і заспокоїти, і знайти контакт із наляканою дитиною. Та востаннє, коли ми в неї були, виявилося, що вона теж покидає Вроцлав і повертається до Києва. Я ледь не розплакалася в її кабінеті теж, бо одним із найбільших викликів для мене - це прощатися із людьми, яких так довго шукала на новому місці, навіть якщо це люди, які просто надають мені свої послуги. 

Кожна така людина - це як знахідка, а її відʼїзд - це як загубити щось дуже цінне. 

Звісно, будуть інші люди, щось обовʼязково знайдеться, але це все мені дається якимись тріщинками на серці.

Я не вмію прощатись, я не хочу прощатися з людьми, які подобаються. Я не хочу бути далеко від людей, яких люблю, але водночас я це роблю, я так живу. Живу у стані постійних пошуків і невизначеності навіть не через війну, а загалом. І найважче прийняти, що мій вибір - це лиш спроба його зробити, бо вирішується все десь у інших, невідомих мені площинах.

Днями моя подруга з Те написала мені у відповідь на голосове: « Ого, в тебе таке доросле життя: вакцини, дитячі хвороби». І я подумала - справді, я живу доросле життя, думаю, що інфантильна, але насправді занадто відповідальна у багатьох питаннях і просто забула, що таке легкість, а тим паче - спонтанність. Спонтанність - це щось із минулого, щось, що я колись робила і в чому була профі. 

А тепер у мене ані спонтанності, ані планування. Просто прожити день - це вже досягнення. А коли хтось питає у середу чи я зможу зустрітися у наступний понеділок, то я вже стресую. Бо це ж так далеко від поточного моменту і мільйон усього може відбутися. 

Напевно мені дуже вчасно подруга подарувала на день народження книгу “Кафе на краю світу”, де герой, як і я, на емоційному дні у свої 33. Я почала її читати два вечори тому і вже завершила. Хоча там про банальні речі, але було те, що я б зараз теж хотіла почути від когось випадкового у кафе. Дозвіл бути такою, як є і робити те, що хочеш. Не ганятися за чужими орієнтирами або нав’язаними суспільством та рекламою вимогами до себе, як я повинна виглядати, де працювати, скільки заробляти…

Дочитала її і трошечки стало легше. Зрозуміла на скільки зайвих речей я розпорошуюсь дарма, замість того, щоб сісти і, наприклад, дописати нового листа. Дозволила собі пересумувати і переплакати про все, стільки, скільки треба, щоб потроху пливти далі.

А ще почула такі слова: “Роби те, що можеш і подивись, що буде”. Тепер буду за них триматись.