#71 Просто хочу пам'ятати цю розмову

і цю історію

Зустріли на український Великдень на майданчику поруч з домом філіпінку з її 14-місячним малюком. Це наша третя випадкова зустріч, та тільки тієї неділі вдалося розговоритися. 

Перше, що вона запитала мене було: звідки я? Я сказала, що з України, на що вона відповіла, що жила у Львові. Та не просто жила, а жила там 5 років, купила з чоловіком-німцем квартиру, планувала ремонт і поїхала через війну…

На слові Львів мої очі зволожилися. 

Вона розповідала, як вчила українську мову на курсах в УКУ аби могти розмовляти з бабусями на ринку:) А потім приїхала в Польщу і думала, що з польською буде легко раз трошки вивчила українську, та була дуже здивована, що польською owoce — це фрукти, а warzywa — це овочі. Як же я з цього сміялася: філіпінка описує мені — українці відчуття від вивчення польської мови з таким рідним українським обуренням:)

Ми мали приємну 15-хвилинну розмову і навіть встигли обмінятися телефонами, щоб колись може сходити на каву. Я була здивована наскільки ця дівчина відкрита та привітна. Хтозна чи вдасться ще перетнутися, можливо це була одна миттєва зустріч, але ця розмова дала мені стільки наснаги!

В нас не було в той день особливих планів, окрім майданчика та купівлі нових “Super things” у Жабці, тож ця розмова зарядила мене з новою силою на те, щоб бути сміливою і говорити з людьми. Бо ось так виявляється, що у сусідньому будинку живе ця філіпінка, котра свого часу не бачилася з чоловіком цілих пʼять років (у неї просто цілий запас нестандартних історій), то що там мої два… 

Такі зустрічі заряджають і додають віри, що те, що колись було перешкодою можна потім буде комусь переповідати із усмішкою. Звісно, на усе це потрібні роки і роки, а ще витримка і незгасиме внутрішнє світло, але якщо філіпінка змогла після всіх своїх випробувань не розгубити цю привітність, то я можу спробувати і собі🩵