#103 Берлінале: кінофестиваль, про який мріяла 23 роки

Я б хотіла сказати, що цей заголовок просто клікбейт, але ні.

Feb 16, 2026

Мені було 11 чи може 12, я жила в маленькому районному центрі на Черкащині, це були часи до інтернету і соцмереж. Одна із моїх розваг була – забрати із поштової скриньки свіжий номер газети «Україна молода», яку виписували мої батьки.

Понюхати запах щойно надрукованої, але ще не прочитаної газети. Прогортати усі перші сторінки, де про політику, і дійти до улюбленої рубрики – «Культура».

У лютому я чекала свіжого випуску найбільше, бо у лютому хтось із журналістів редакції їздив до Берліна на Берлінале – щорічний міжнародний кінофестиваль – і цьому була присвячена не просто шпальта, а часом навіть цілий розворот. Я читала ці тексти від початку до кінця, абсолютно не знаючи нічого про режисерів, про ці фільми та і про сам Берлінале спочатку.

Я просто читала і переносилася у інший світ. Де люди ходять на фільми, а потім серйозно говорять про них. “Так взагалі можна?” – думала собі тоді я.

Я у 2014-му у Львові на прес-конференції фестивалю Wiz-art

Життя ішло, я встигла втілити свою мрію і попрацювати журналісткою, що дозволило у 2014-му акредитуватися спочатку на Wiz-Art – фестиваль короткометражних фільмів у Львові (навіть кілька разів), а потім у 2017-му, як завжди сама (бо це найкраща компанія), чкурнула на Одеський міжнародний кінофестиваль і майже тиждень дивилася фільми біля моря.

Всі ці роки я мріяла про Берлінале, але відкидала цю мрію, завжди маючи аргументи, чому це щось нереальне. Коли працювала журналісткою, то розуміла, що мене не акредитують, бо я не з відомого (чи може релевантного?) видання.

Коли перестала працювати в медіа, то просто думала, що це дорого і так щоразу в лютому періодично згадувала, що це ж знову Берлінале і що я знову не там…

До осені 2025-го. Коли у мене зʼявилася нова репетиторка англійської, котра запитала про що хотіла б мати уроки і я без вагань сказала, що про кіно. Так ми почали обговорювати мою улюблену тему англійською і одного разу розмова зайшла за Берлінале. Я розповідала про цей кінофестиваль знову, як про щось недосяжне і моя викладачка порадила мені погуглити, бо їй здалося це чимось цілком можливим. До того ж я живу у Вроцлаві і ще ніколи Берлін не був так близько до мене.

Її слова збудили цю забуту (чи заховану?) мрію і я пішла робити своє дослідження. Це був грудень 2025.

Виявилося, що 76-й Берлінале буде, звісно, в лютому, як завжди, а квитки можна купити на окремі сеанси безпосередньо за три дні до показів.

“Меганезручно”, - подумала я, але готель все ж таки забронювала.

Настав лютий, а з ним і 9-те число - день, коли о 10:00 стартували продажі квитків і коли я в паніці оновлювала сайт Берлінале (до речі, в один момент він навіть завис і перестав працювати), щоб просто побачити, що усі квитки на два сеанси фільму, який я хотіла побачити у перший день фестивалю,– sold out (розпродані). А фільм, який я найбільше хотіла побачити з усієї програми, – Allegro Pastell (під час пандемії я читала одноіменну книжку і вона мені дуже сподобалась) - взагалі буде тоді, коли я вже їхатиму в потязі назад до Вроцлава…

Змінювати плани і бути в Берліні ще один день заради цього фільму було занадто дорого і невиправдано, подумала я, тому залишалося чекати наступного дня, щоб знову випробувати удачу з квитками, в яку мало вірила.

Наступного ранку о 10:00 мені пощастило більше: я оновлювала офіційний сайт фестивалю, де заздалегідь зберегла собі фільми у персональному фестивальному пленері (зручна штука!) і врешті купила два квитки на фільми, які видалися мені цікавими!

Тож мій перший Берлінале складався всього із двох фільмів і однієї фестивальною локації. Щоправда навіть до неї я умудрилася заблукати, бо випадково додала у мапу не ту адресу…

Пощастило, що відстань між правильною і неправильною адресою складала лише 4 км і що я не пошкодувала грошей на таксі, аби встигнути.

Погода не додавала ентузіазму теж: сірість, вітер, мокрий сніг. “Ось такий він, лютий у Берліні”, – постійно думала в той день я, але продовжувала усміхатися, продовжувала радіти.

На локацію я потрапила уже о 14:05, точніше я забігла в неї, де побачила чергу (невелику) із таких самих запізнілих кінофанатів, як і я. Спочатку виглядало, що нас не пустять взагалі, але потім наші білети все ж таки відсканували і запустили нас “пачкою” у темний зал, де треба було зайняти вільні місця, які побачиш. Я сіла за перше вільне місце з краю 5-го чи 6-го ряду і ледь не розплакалася від щастя, коли усвідомила, що прямо зараз сиджу на Берлінале у Берліні і бачу символ фестивалю – ведмедя – не з фото в газеті, а власними очима.

Перший фільм “Iván & Hadoum” ще й виявився дуже класним! Я нічого про нього не чула до цього, це не була основна програма, а “Панорама”, але думаю, якщо вдалося купити квитки саме на нього, то значить я мала бути саме там.

Фільм закінчився, почалися субтитри і переповнений зал почав аплодувати, а разом з ним і я. Хочеться передати якось словами це відчуття, але це мабуть треба тільки відчути. Оце розуміння, що стільки людей хоче дивитися фільми, що аж байдуже на погоду, байдуже на першкоди, бо в цей момент цим людям у залі хотілося того, що й мені – дивитися цю історію у темному залі.

Коли режисер вийшов на сцену і сказав: “Ще рік тому я не міг навіть уявити, що буду у лютому 2026-го представляти на Берлінале свій фільм…” мені хотілося крикнути: “І я теж! І я теж!”

Q&A закінчився, я зрозуміла, що маю час до наступного фільму і вирішила прогулятися до кав*ярні, яка давно була у моєму списку до відвідування у Берліні, але щось не складалося. Тут до неї було йти 7 хвилин і я вирішила, що цьому мокрому дощу і вітру мене не зупинити.

Коли зайшла у кав*ярню, то хотілося усе фоткати, бо інтер*єр та деталі були улюбленого кольору І., а останнім часом і мого – синього.

Мої окуляри запотіли і були заляпані дощеснігом, тому коли підішла робити замовлення, то баріста запитав чи я окей. Я відповіла, що так, зробила своє замовлення і він ще уточнив чи збираю наліпки на безкоштовний напій. “Ні, взагалі вперше тут”, – була моя відповідь. Тоді цей баріста вирішив подарувати мені до кави ще печенько. Смішно, бо я вагалася, що солодкого купити, але через купу емоцій не могла вибрати, тому це було приємним сюрпризом дня.

Я сіла за довгий столик біля вікна, через 10 хвилин кав*ярня закривалася, але в цей момент час зупинився і була тільки ця мить, де я була щаслива і цілісна. Де мені раптом було спокійно і впевнено, що зможу приїхати на Берлінале ще раз, і ще, і взагалі, що все можливо!

Мабуть це все була ейфорія від втіленої мрії абощо. Баріста сказав усім відвідувачам, що за 2 хвилини кав*ярня зачиняється і я швидко зібралася, щоб хоча б на свій другий фільми прийти вчасно.

Так і було.

Другий фільм був документалкою про письменницю: Siri Hustvedt – Dance Around the Self.

На свій сором я нічого не знала про авторку до цього, а зацікавилася, коли переглянула трейлер, бо до цього фільму він був:

Цитата, яка найбільше зачепила мене у фільмі і яка також є у трейлері:

“In my little white world in Minnesota girls were supposed to be good. I have worked for many years to throw that off”.

"У моєму маленькому білому світі в Міннесоті дівчата мали бути слухняними. Я багато років працювала над тим, щоб звільнитися від цього".

Фільм розповідав про життя Сірі, хоча це не перша документалка про неї, а також був поділений на розділи за її книжками.

Її чоловік теж був письменником і найбільше мені сподобалося, як вона згадувала, що стукіт від друкарської машинки з його кімнати на другому поверсі завжди наповнював її спокоєм і приносив радість.

У 2024-му чоловік Сірі помер від раку і вона трохи говорить про це у фільмі, але я б хотіла почути ще. Тому тепер чекатиму її книгу про 43 роки життя з її чоловіком, котра вийде у травні 2026-го – Ghost Stories: A Memoir.

Ось так мій перший Берлінале закінчився.

Було втомливо, було мало, було швидко.

Зі мною залишається програма (всього цьогоріч на Берлінале, котрий триватиме ще до 22.02, 278 стрічок!) і список фільмів, які я тепер буду чекати у широкому прокаті:

At the Sea